Розкол Оун

Політична ситуація після Другої Світовой війни була повністю зміненна як і в самїй Україні так і за її межами. Із усіх політичних партій змогла зберегти своє непохитне становище лише ОУН. Керівники, перебувавші в еміграції, були фізично не в змозі напряму вести яку-небудь політичну діяльність, і здійснювали управління лише через зв’язкових. Рух Скоропатського в Німечинні починав втрачати свої позиції. Натомість, у цей час, діяльність ОУН утвердилась скрізь як вирішальна сила. Але на превеликий жаль на висотах успіху довго втриматись невдалось.  Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 року вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра дуже несподівано призвела до протилежного наслідку. Степан Бандера, який на щастя був звільнений з ува’язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Рволюційний провід, метою якого було проголошення себе спадкоємцем Є. Коновальца.  Із уст прихильників Бандери, можна було почути такі речі, що чи не найгловною причиною розколу ОУН, був особливий характер Андрія Мельника, його диктаторські замашки та нездатність іти на компроміс і були причиною такого плачевного результату. Але не можна не зазначити, що С. Бандера у палкості характеру аж ніяк не поступався А. Мельнику, лише їхні погляди були напрочуд різними. Мельник яро вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою ОУН(Р), а Бандера в свою чергу наказував Мельнику зробити прямо протилежне – визнати ОУН(Р). Кожна із сторін доклала значних зусиль для того, щоб втілити свою ідеологію у тодішні реалії та створити культ «свого» вождя. Ось як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: "Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках  С. Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, вирішно змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні на дискусії. Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проект розв'язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований... На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час і взяти Провід ОУН у руки і повести справу найкраще.» У квітні 1941 p. фракція C. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)-«бандерівці», до складу яких входила переважно молодь, та ОУН(М)-«мельниківці», орагізація яких складалася з поміркованих інтегральних націоналістів.  Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН(Р). Все це безумовно значно зашкодило справам інтегрального націоналізму. Стан ворожнечі між цими двома фракціями набув такої гостроти, що вони нерідно боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, аніж зі своїми ворогами. Тому українські інтегральні націоналісти стали доволі глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запекла боротьба між ними завдала шкоди всьому рухові українського інтегрального націоналізму й доволі послабила його авторитет. Говорячи про проблеми розвитку ідеології ОУН потрібно зауважити той факт, що ця організація николи на уснівала цілісно. ОУН формально почала існувати взимку 1929 р., післі об’єднання декількох невеликих українських націоналістичних організація з еміграції та із західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі. Майже одразу після створення ОУН розпочалися серйозні суперечки між вищим керівництвом, в якому домінували представники еміграції. ОУН в Західній Україні упродовж десятиліття діяла автономна від Проводу структура. Намагання останнього контролювати керівників «краю» перетворювались на приховану внутрішню боротьбу, яка зрештою, після загибелі лідера ОУН Є. Коновальця закінчилася у 1939 – 1941 рр. так званим «розколом ОУН» - фактичним оформленням реального стану справ. В основі цього розколу не було гнуртовних ідеологічних розбіжностей – серйозних змістовних відмінностей між програмами двух ОУН – «бандерівської» та «мельниківської» не існувало.